Неймовірні історії своїх пацієнтів збирає чернігівський лікар

«Сповіді на межі життя і смерті», «Розвідники» – так називалися наші розповіді за участю відомого чернігівського лікаря Олега Ревка. Олега Петровича можна назвати колекціонером. Тільки збирає він не марки чи стародавні монети, а дивовижні, цікаві історії, які йому розказують пацієнти і друзі родини. Таких неймовірних історій у лікаря Ревка – сотні. До того ж, як засвідчили відгуки наших читачів, розповідає він їх напрочуд майстерно. 

Як голова колгоспу шпигуном став

Олег Ревко щиро переконаний: українці мають високий інтелект. Це – наше національне багатство. Інша справа, що ми не належно користуємося ним. Не вчимося на власних помилках, тож постійно наступаємо на одній й ті ж граблі. І досі немало наших співвітчизників сприймає недавнє історичне минуле лише в чорно-білих тонах…

Власне, і зараз у будь-якій сфері нашого життя, в кожній політичній партії є люди з високим інтелектом і навпаки – посередніми розумовими здібностями. Не можуть бути поганими всі політики, правоохоронці чи, скажімо, медики. Україні не вистачає професіоналів, бо, на жаль, їх тут належно не цінують. І, звісно, саме інтелект є неодмінною умовою справжнього професіоналізму.

«Але кадровий підбір здійснюється по-різному, – говорить Олег Ревко. – Якось я спілкувався зі своїм пацієнтом – колишнім високопосадовцем. І той процитував слова завідувача оргвідділом ЦК КПУ, котрі дуже вичерпно характеризують кадрову політику в ті часи. Компартійний функціонер сказав: «Для того, щоб призначити якогось фахівця на керівну посаду, йому спочатку потрібно було пообіцяти владу, дати цю владу, далі подивитися, як він працює, потім позбавити влади, оцінити всі його дії на кожному етапі кадрового відбору, і тільки тоді вирішити питання щодо остаточного призначення цього товариша на керівну посаду…»

Батько Олега Ревка – Петро Іванович – 34 роки очолював колгосп. Господарство було передовим, відомим далеко за межами району, отримувало нагороди на виставці досягнень народного господарства в столиці. Тривалий час Петро Ревко дружив із всесвітньовідомим академіком Ремеслом – двічі Героєм Соціалістичної праці. Академік не раз приїжджав на Чернігівщину, гостював у приятеля. Це була надзвичайно високоосвічена, інтелігентна та працелюбна людина. Вчений самовіддано працював над виведенням нових сортів сільгоспкультур, переймаючись найменшими дрібницями. А потім завжди щиро дякував за допомогу, хто б це не був – чиновник високого рангу чи простий колгоспник.

Проте були й інші керівники, з досить специфічним стилем роботи. Батько розповідав Олегові Ревку, як свого часу мало не став таким собі «агентом імперіалістичної розвідки».

Одного разу на згадуваній виставці досягнень народного господарства він передплатив бюлетень «Експрес-інформація», де оперативно друкували передовий сільськогосподарський досвід, причому матеріали безпосередньо готували співробітники посольств СРСР у різних країнах світу. Видання було цікавим, тож Петро Ревко, виступаючи на нарадах у районі та області, почав зі знанням справи розповідати про новації вирощування сільгосппродуктів у США, Франції, Португалії чи Бразилії.

Так тривало півтора року. А потім Петра Івановича несподівано увечері викликав до себе перший секретар райкому партії. Поряд із ним у кабінеті знаходився співробітник КДБ: «Керівник району сказав: «Петю, хороша ти людина і результати у тебе в колгоспі непогані, певні успіхи є… Одне незрозуміло: як ти, член партії, міг Батьківщину зрадити?!» Ну, тато вирішив, що перший секретар райкому просто перевтомився, тому спробував віджартуватися. Але втрутився кадебіст: «Ви тут не жартуйте, краще щиросердно зізнайтесь у всьому. Ми бачимо, що ви – людина порядна, та десь, мабуть, збочили…»

Батько зрозумів, що звинувачення серйозні. Запитав: «У чому, власне, проблема? Ви мені поясніть!» – «Ти на нарадах постійно наводиш приклади, як вирішують сільськогосподарські питання, скажімо, в Аргентині та Канаді. Але звідки ти все це знаєш? У нас такої інформації ніде немає, а ти нею володієш!» Тато пояснює: «Я передплачую журнал «Експрес-інформація», який отримую поштою». Керівник району негайно викликав начальника районного поштамту з усіма існуючими каталогами. Проте в жодному з них цього часопису не було. Перший секретар розсердився: «Навіщо ти нас дуриш, якщо все це можна легко перевірити протягом десяти-п’ятнадцяти хвилин?!»

Ситуація була вкрай напруженою – наслідки таких звинувачень не забарилися б. Петро Ревко мав переконливо довести свою непричетність до шпигунської діяльності. На щастя, вся підшивка журналу збереглася. А оскільки Петро Іванович їздив службовим авто, його водія терміново відрядили до села і нервово чекали, доки той нарешті не привіз примірники загадкового часопису. Полегшено зітхнувши, батько одразу вказав, на яких саме шпальтах розміщена та чи інша «секретна» інформація.

«Керівник району був страшенно обурений: він (перша особа!) нічого не знав про такий передовий журнал. Тож, переконавшись, що тато його не обманює, вмить… уперіщив начальника поштового відділення кулаком в обличчя: «Як ти міг мене так зганьбити перед співробітником органів безпеки та передовим працівником сільського господарства? Ти ж мене виставив не зовсім розумною людиною!» Перед татом вибачились і представник КДБ, і перший секретар райкому партії…» – розповідає Олег Ревко.

А одного разу Петро Ревко розкритикував на нараді одіозного голову облвиконкому Замулу. Партійний діяч захистив кандидатську дисертацію, у якій, зокрема, доводив: гарбузи потрібно саджати серед посівів кукурудзи. Мовляв, все одно виросте і те, й інше, зате яка економія зусиль! Науковцем Замула став, хоч у реальному житті його «дослідження» застосувати було неможливо. Однак амбітний високопосадовець заходився вимагати від колгоспників втілення його грандіозних планів.

Петро Іванович не витримав – поцікавився: «Хто ж збиратиме вручну всі ті гарбузи, вирощені на площі, наприклад, сто гектарів? Ну, не існує поки що такого комбайну, який спочатку гарбузи збере, а потім кукурудзу оброблятиме!»

Всі промови тоді зазвичай записувались на магнітофон, щоб відсутній на нараді перший секретар обкому партії, за бажанням, у вільний час міг їх прослухати. Так керівник області й звернув увагу на виступ принципового голови колгоспу. Більше того, дав вказівку прокрутити відвертий монолог Петра Ревка на розширеному пленумі обкому партії. І прокоментував: «Як же ми збираємося досягти успіхів, коли деякі горе-науковці примушують нормальних людей виконувати казна-що?!»

Тоді Петро Іванович переміг. Але такий рішучий вчинок коштував йому високої державної нагороди. Автор дисертації, за першої ж нагоди, підступно помстився селянинові, який насмілився покритикувати партійного боса…

Таємниця родини композитора Шостаковича

Родичка Олега Ревка працювала покоївкою в сім’ї видатного київського гомеопата Дем’яна Попова. Це – вчений зі світовим ім’ям, який був особистим лікарем Індіри Ганді – справді неординарної жінки, прем’єр-міністр Індії.

«Мешкаючи не одне десятиліття в сім’ї Попових, – говорить Олег Петрович, – наша родичка розповідала про вражаючі філософські вечори, які влаштовував засновник київської школи гомеопатії. Він був глибоко віруючою людиною і надзвичайно цінував високоінтелектуальних гостей. Такі бесіди тривали годинами. Найкращими співрозмовниками, крім господаря оселі, були також київський митрополит і головний хірург міністерства охорони здоров’я України.

Немало відомих людей приходили сюди і, немов школярі, тихенько сиділи десь у куточку, аби лише послухати Дем’яна Попова та його друзів. Причому спілкування не обмежувалось обговоренням суто медичних чи християнських проблем – учасники бесіди розмірковували на будь-які теми, демонструючи феноменальну пам’ять та блискучий інтелект.

Цілими сторінками цитували філософів – Канта, Гегеля… Родичка спочатку навіть не могла повірити, що люди здатні зберігати в пам’яті і при потребі легко оперувати таким величезним обсягом інформації. Але потім, взявши до рук книги з особистої бібліотеки Дем’яна Попова, вона пересвідчилась: всі висловлювання давніх філософів цитувалися з бездоганною точністю».

До речі, майже всі, хто приходив тоді спеціально послухати міркування цих розумних людей, згодом самі стали визначними науковцями, гордістю та надією України.

«Інша моя родичка, – пригадує Олег Ревко, – працювала покоївкою в Москві – в родині Дмитра Шостаковича. Він теж мав надзвичайний інтелект, вважався лідером єврейської громади в Радянському Союзі і в той же час був великим патріотом СРСР. Багато потенційних емігрантів-євреїв все-таки не наважувались ухвалити остаточне рішення і назавжди залишити країну. Адже Шостакович закликав їх не зраджувати Батьківщину. Але, оскільки США намагалися в будь-який спосіб посилити виїзд євреїв із Радянського Союзу, композитор не раз отримував різні спокусливі пропозиції.

Наприклад, Шостаковичу обіцяли просто астрономічні гонорари за оприлюднення його творів в Америці та Європі у разі, якщо маестро емігрує до Ізраїлю. Композитору обіцяли райське життя мільйонера, але він рішуче відмовився. Проте, після смерті генія, американські спецслужби взялися за його сина, який зловживав алкоголем, хоч, безумовно, був талановитим диригентом. Тепер уже синові пропонували шалені гонорари батька.

І той, за сприяння прославленого музиканта-емігранта Растроповича, під час поїздки радянської делегації в одну з центральноєвропейських країн, попросив політичний притулок у посольстві США. Моя родичка так прокоментувала цю ситуацію: «Якби Шостакович ще за свого життя дізнався про зраду сина, він би одразу помер…»

Власне, можна мешкати у невеличкому селі і мати надзвичайно високий інтелект. Одного разу, перебуваючи в Менській районній лікарні, медики випадково натрапили в архіві на записи про унікальні операції.

«Вони були приголомшені тим, що завідувач відділенням звичайної райлікарні у повоєнний час виконував операції такого рівня (з пластики бронхів), які навіть зараз в Україні роблять лише найкращі наші фахівці. Це – вищий пілотаж у торакальній хірургії! А лікар у райцентрі багато років тому успішно оперував десятки пацієнтів. Він отримав величезний досвід під час Другої світової війни, а потім жив і працював у Мені, був дуже скромною, чуйною і високоінтелектуальною людиною. Розумієте, посередність не могла виконувати неймовірно складні операції! Професіоналізм такого рівня не мислимий без інтелекту» – наголошує Олег Ревко.

«Страус намагався сховати голову в пісок, але підлога була бетонною…»

Серед пацієнтів Олега Ревка – немало правоохоронців. Багатьох із них у розквіті літ відправили на пенсію. Один із таких досвідчених професіоналів зараз працює в Іспанії… на баштовому крані. Жити ж якось треба! Натомість багатьом оперативникам бракує елементарного досвіду. Адже такий фах не можна опанувати за кілька років. Тому іноді виникають просто комічні ситуації.

Взагалі, коли разом в одній палаті опиняються кілька колишніх працівників МВС похилого віку, їх можна слухати годинами, особливо, якщо вони не зациклюються на власних хворобах, а пригадують веселі міліцейські бувальщини: «Якось у Мені з хуліганських мотивів камінням убили страуса. Жертву знайшов халатний охоронець через багато годин. Ну, як треба було оформити відмову в порушенні кримінальної справи? Феноменально! У протоколі було написано: «Страус – це теплолюбна тварина. У випадку небезпеки він ховає голову в пісок. Страус знаходився у вольєрі з бетонною підлогою. Поруч знаходилися люди, які голосно розмовляли. Страус намагався сховати голову в пісок, але підлога була бетонною! Отож він стільки раз стукався головою об бетонну підлогу, доки не вбив себе. Ніхто не винен! У порушенні кримінальної справи відмовити…»

Іншого разу сусідка полаялася з односельцем. А потім хтось підпалив її сарай. Оскільки це трапилося на хуторі, свідків не знайшлося. Аби позбутися зайвого клопоту, дільничний занотував: «Сьомого лютого в цьому районі відбувся природний катаклізм – йшов сніг із грозою! Блискавка вдарила в сарай, тому він загорівся. Підтвердити це можуть синоптики – пропоную довідку з гідрометцентру про згаданий уже катаклізм…»

А ось ще один «шедевр» винахідливості правоохоронців: «Сусід поцупив у сусідки нутрії. Але, оскільки жодних слідів тваринок не знайшли, довести крадіжку виявилося складно. Справу вирішили закрити. І «мудрий» дільничний записав у протоколі: «Нутрії знаходилися в нелюдських умовах: клітка була не утеплена, а підстилка – слабка. Тому вони не витримали жорстокого поводження з ними і відкрили кистю лапи дверцята клітки, про що свідчать численні подряпини кігтиків біля крючка. В подальшому, враховуючи тривалу відсутність корму, голодні нутрії покінчили життя самогубством, про що свідчать сліди лап, які прямують до ополонки в озері. Враховуючи відсутність тіл нутрій та сліди біля ополонки, потрібно робити висновок: нутрії, безумовно, втопилися…»

Ось такий документ! Цікаво тільки, як могли втопитися тваринки, які взагалі живуть у воді? Як то кажуть, Жванецький відпочиває…

Олег Ревко переконаний: масова еміграція з України на початку 90-х років – національна трагедія, наслідки якої ми ще будемо пожинати протягом десятиліть. Виїхало сім мільйонів наших співвітчизників. В основному, це – працелюбні люди, не позбавлені інтелекту. Такі здібності передаються генетично. Тобто ми своїми кращими генами неабияк збагатили Європу та Америку.

Тепер в Україні не вистачає професіоналів. І це стосується не лише людей розумової праці. Раніше у нас було багато висококваліфікованих фрезерувальників, слюсарів, будівельників… Вони отримували досить високу зарплату, ними пишались. А зараз, коли на одному підприємстві Чернігівщини запив бульдозерист і його вигнали з роботи, завод повністю зупинився. З’ясувалося, що фахівців такого рівня в Україні майже не залишилось. Врешті-решт власники заводу були змушені змінити гнів на милість: бульдозерист знову вийшов на роботу, ощаслививши таким чином все підприємство.

Олег Ревко до війни не раз спілкувався з німецькими бізнесменами, які з величезним задоволенням інвестували в… економіку Білорусі. На запитання, коли ж іноземці нарешті вкладатимуть свої кошти в Україну, ті ввічливо відповіли: «Вам бракує стабільності. А гроші люблять тишу, тільки за таких умов вони гарно розмножуються…»

Звичайно, в будь-якій країні існує контраст інтелектів. Головне, щоб долі інтелектуалів, справді талановитих і порядних людей, не вирішували посередності.

Сергій Дзюба